Кам'янське. СЗШ № 40

 





Становлення незалежності України. Державна символіка.

Історія виникнення української державної символіки

 

Українська символіка виконує історично-важливу функцію консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об’єднання споконвічних українських земель в єдину суверену державу.

 

Національна символіка України – герб (тризуб), прапор (синьо-жовтого кольору), гімн «Ще не вмерла в Україні», в історичній пам’яті народу символізують державну, політичну, економічну і національну незалежність України.

 

Українська державна символіка,відображає традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний її символ, нині відомий під назвою «Тризуб».

 

Державний  Герб


 

Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується ХХ ст. Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича. Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря, а з іншого – тризуб.

 

Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Життя). Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надробку св. Еріка у Швеції та ін.

 

Тризуб на час прийняття Руссю-Україною християнства був настільки популярним, що хрест довелось об`єднати з ним в один знак,- для сприймання широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний).

Кожен символ ставить акценти на різних аспектах світобудови, графіка кожного знаку лаконічна чітка і промовиста. Якщо хрест концентрує увагу на значимості для світобудови третьої сили, то тризуб, відображаючи як триєдність світобудови, так і троїстість полум`я-енергії, принцип вогню і поступу.

 

 

У прямих предків сучасних українців-слов`янського племені полян, званих також «русь» і «сколоти», як і у їхніх попередників, панувала трикомпонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської(Київської) держави від трьох братів, що «сіли» на трьох київських горах. Зверхники полян-русів, київські князі, так само, як і царі скіфів, карбували на своїх монетах знак Трійці - Тризуб.

 

Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберегу. Тризуб зображувався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так у рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювелірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.

 

Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає, на жаль, у XVII ст. разом із заміною рукописів друкованими книжками. Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих, гірських районів України він живе й досі. Так у Карпатах, під Різдво чи Йордань, селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба.

 

Держаний прапор


 

Крім містичного знака-тризуба українська державна символіка включає жовто-блакитні барви.  Держа́вний пра́пор Украї́ни — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

 

На відміну від однозначного слова «колір», слово «барва» багатозначне. В старовину воно означало не лише певний колір, але й уніфікований одяг, тобто належність до певної групи людей. Один з діалектних варіантів слова«барва» набув значення матеріального барвника, це слово «фарба», інший «варна» - зберіг лише його друге значення: певної групи людей.

 

У давніх аріїв було три барви (варни): біла - старшина, жреці - правителі, яких звали рахмани (брахмани) ; червоно - малинова - воїни (шатри, кшаттії) ;чорна - сіячі та скотарі (вайш`ї і шудри).

 

Запорожці, як люди, що повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів - зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, крім мирного жовто-блакитного, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білого прапора, військово-магнатські формування - червоно-білого, а військово-народні - червоно-чорного. Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини, то від козацтва, то від селян, а то й від усіх зразу - він мав бунчуки білого, червоного, та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася і до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп (барв, варн) у одному народі.

 

Можна наводити чимало прикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні, але жоден з цих традиційних кольорів не став державною барвою в силу двох причин. Перша полягає в тому, що ця барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга - в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть, міцно установилася соціальна функція. В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно - жовта.

 

Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.

 

Коли ж нація почала оживати,- відродилась і символіка. Національна барва з`являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах - ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-блакитних тканин, у гербах українських земель. Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотою підковою і золотим кавалерським хрестом.

 

Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-жовтою барвою, яка виразно виявилася за середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина на цей період встановила золотого тризуба на голубому полі, Галичина - золотого лева на голубому полі. Так на землях України узаконилась однакова національна барва. Збіг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об`єднані в єдиній Український державі.

 

Жовто-блакитна барва була настільки усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-блакитного прапора як державного символу, яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву, що до правомірності цього акту.

 

Державний  Гімн


 

 

Гімн - величава пісня, виконання якої пов’язане із урочистостями, офіційними державними заходами, військовими парадами, політичними подіями. Державні і національні гімни утверджують усталене традицією почуття єдності і самобутності народу. Це ті слова та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах, з трепетом у душі слухати мелодію, яка кличе до високого і світлого.


Слова національного гімну «Ще не вмерла Україна…» написав у 60-х роках XIX століття відомий український поет, етнограф, фольклорист, член Російського географічного товариства, лауреат Золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі й Уваровської премії Петербурзької академії наук Петро Чубинський (1839—1884). Поезія, вперше надрукована в 1863 році, швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Деякий час її навіть приписували перу Т. Г. Шевченка.

Музику до гімну написав видатний західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (1815‐1870).

Особливо широко використовували гімн «Ще не вмерла України…» в роки встановлення влади Західно’Української Народної Республіки та Української Народної Республіки.

Національними гімнами вважаються також урочисті пісні на вірші Т. Шевченка («Заповіт»), І. Франка («Вічний революціонер», «Не пора»), В. Щурата («За тебе, Україно»).

Гімн «Ще не вмерла України…» поряд із Державним прапором і гербом є офіційним символом держави. За своїм змістом він є відображенням ідей боротьби за національну незалежність, гарячої любові до рідної землі, поваги до її героїчної історії. Після проголошення незалежності держави Україна Державний гімн відіграє роль заклику до затвердження самостійності та суверенітету України, надихає український народ на подальшу розбудову своєї держави.

 

 

 

Україна на шляху до здобуття незалежності

 

 

 

Розбудова держави і суспільно-політична ситуація


 

Створення незалежної Української держави починалося за дуже складних умов: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної, з обмеженим суверенітетом до статусу повністю незалежної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях державотворення, який передбачав реформування існуючих органів влади і створення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.
У короткий період незалежної України було ухвалено найважливіші законодавчі акти: Декларація прав національностей України, Закон «Про громадянство України», «Закон про свободу совісті і релігійні організації» тощо. 1992 р. були затверджені Гімн, Прапор і малий герб України — тризуб. Дуже важко проходив процес ухвалення Конституції України, який розтягнувся на п'ять років. Вона була ухвалена тільки 28 червня 1996 р. Ухвалення Конституції заклало основи становлення Української держави як демократичної, соціальної і правової.
Важливим чинником у державному будівництві є створення збройних сил України, митної та прикордонної служби.
2002 р. Президент України Л. Кучма заявив про необхідність проведення в Україні політичної реформи. Проект цієї реформи передбачає створення в Україні парламентсько-президентської республіки європейського зразка, тобто формування уряду парламентською більшістю.
Однак на шляху розбудови демократичної правової держави існує чимало перепон. Одна з найголовніших полягає в тому, що переважна частина сучасної політичної еліти на всіх рівнях походить з партійно-номенклатурних кіл радянського періоду. Вона зберегла старі традиції управління і в багатьох випадках застосовує адміністративний ресурс.
В Україні існує понад сто політичних партій.

 

 

 

Економічна ситуація



Незалежна Україна успадкувала від радянських часів командно-адміністративну економіку, яка повністю себе вичерпала і потребувала ринкового реформування. Однак упродовж тривалого часу реформи в економічній сфері проводилися вкрай невдало що ввело економіку у стан глибокої кризи, яка супроводжувалася шаленим підвищенням цін, жорстокою інфляцією, зростанням безробіття як явного, так і прихованого, через зупинку багатьох підприємств, катастрофічне падіння виробництва. Цій кризі сприяли і об'єктивні чинники, а саме: розрив старих господарських зв'язків внаслідок розпаду СРСР, застаріле обладнання та виробничі технології, неправильна структурна побудова економіки та залежність України від імпортних енергоносіїв (у першу чергу нафти і газу).

Тільки у другій половині 90-х рр. ситуація почала змінюватися на краще завдяки проведенню приватизації, залученню іноземних інвестицій, стабілізації фінансової і грошової системи (наприклад, введення 1996 р. нової грошової одиниці — гривні, яка замінила повністю знецінений купоно-карбованець, що діяв в Україні з 1992 р. після її виходу із карбованцевої зони). 2000 р. в Україні вдалося подолати економічний спад. Почалося зростання економічних показників. Але до того, щоб вони досягли рівня 1990р., ще дуже далеко.
У другій половині 1990-х рр. була проведена аграрна реформа, що ліквідувала колгоспно-радгоспну систему. Ці сільськогосподарські підприємства були замінені агрофірмами, які працюють на основі земельної оренди у колгоспників, що є власниками земельних паїв.


Однак в економічній сфері завдяки пануванню бюрократії існує чимало зловживань, до яких можна віднести корупцію, недобросовісну приватизацію тощо. Не сприяє економічному розвитку і недосконале податкове законодавство, що призвело до зростання тіньового сектору економіки на всіх рівнях.
До складних економічних наслідків призводить невміле керування економічними процесами та система приписок економічних показників, що збереглася з радянських часів. Прикладом цього згубного впливу може бути продовольча криза, яка виникла у червні 2003 р. — через завищення показників збирання зернових 2002 р. та надмірний продаж українського зерна за кордон.

 

Розвиток культури в незалежній Україні




Розвиток національної культури тісно пов'язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Культура в Україні позбавилася ідеологізації радянських часів і стала орієнтуватися на світові загальнолюдські цінності, їй став притаманний плюралізм.

1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази.
В Україні відкриваються нові музеї, історико-культурні центри (Батурин Глухів, Збраж). Створена спеціальна урядова комісія, що займається поверненням в Україну вивезених із неї цінностей.
Видаються раніш заборонені твори українських письменників: Івана Багряного, Олени Теліги, Євгена Плужника, Миколи Хвильового та ін. Почали виходити журнали «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник». Читачі України дістали змогу познайомитися з творами письменників дисидентів Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та ін.
Розвивається народна творчість. Проводяться різні фестивалі («Таврійські ігри»); конкурси «Червона рута», «Золоті ворота»...
Як і в усьому світі в Україні спостерігається тенденція комерціалізації культури, особливо масової. Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, групи „Воплі Видоплясова”, „Океан Ельзи” та ін. Однак разом із тим він програє поки що у конкурентній боротьбі російському шоу-бізнесові, краще організованому, з великою кількістю талановитих виконавців.
Досить у скрутному становищі в Україні опинилася видавнича справа, через податкове законодавство. Великою проблемою для сучасних українських літераторів є друкування своїх творів. Ринок друкованої продукції в Україні, особливо на сході та півдні України заполонили російськомовні видання &‐ більш дешеві, а головне — тематично різнобічні.
Складні часи переживає українська освіта. 2001 р. набув сили новий закон України «Про загальну середню освіту в Україні», що передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і впровадження 12-річного терміну навчання та 12-бальної системи. Однак старі недоліки — гіпертрофований бюрократичний контроль за роботою середньої школи, оцінка роботи вчителів за успішністю їх учнів, а також відсутність стимулів до навчання зводять всі реформи у системі середньої освіти до добрих побажань.
Відбулися зміни й у вищій школі: впровадження обов'язкового вступного іспиту з української мови; обов'язкове вивчення студентами всіх спеціальностей історії України та українознавства; набір на контрактній основі; відкриття приватних вузів; скорочення підготовки спеціалістів вечірньої та заочної форм навчання. Як і інші галузі суспільного життя, система освіти пронизана корупцією на всіх рівнях. Певна частина освітян через низький рівень оплати праці просто змушена використовувати службове становище. Все це підриває престиж освіти в Україні і знов-таки негативно впливає на моральні цінності суспільства. Україна має значний науковий потенціал. Сучасний науковий комплекс країни складається з науково-дослідних інститутів, вузів, проектно-конструкторських і та технологічних бюро. АН України, здобувши статус національної, є провідним і координуючим центром країни. Її заклади розміщені по всій території держави. Українські науковці мають численні зв'язки з науковими товариствами і провідними університетами Росії, Європи і США. Встановлені тісні зв'язки з науковими центрами української діаспори: Українським вільним університетом у Мюнхені, українським інститутом при Гарвардському університеті (СПІА), Канадським інститутом українських студій.
Обмежений доступ до наукової інформації (хоча Україна активно включилась у систему «Інтернет»). Загострення кадрової проблеми, «відтік умів» за кордон.
Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати і освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобал старт».
Конструкторське бюро заводів ім. Антонова в Києві, ім. Малишева в Харкові, «Південмаш» в Дніпропетровську, «Мотор-Січ» у Запоріжжі створюють сучасну цивільну і воєнну техніку. Державні і наукові установи США підтримують з ними контакти в галузі академічної і прикладної космічної науки, здійснюють спільні розробки космічних літальних апаратів. Підписана угода між інститутом електрозварювання ім. Патона і американським аерокосмічним агентством НАСА про розробку технології зварювання у космосі.
Певних успіхів досягли вітчизняні гуманітарні науки, зокрема історична. За роки незалежності вивчення історії України переживає справжній ренесанс. Значний внесок в історичну науку зробили В. Степанков, С. Кульчицький, Є. Верстюк, академік П. Толочко, Ф. Турченко, та багато інших дослідників, праці яких присвячені найрізноманітнішим аспектам вітчизняної історії. До масового обігу залучені праці істориків діаспори Наталії Полонської-Василенко, Дмитра Дорошенка, Ореста Субтельного.
Великого резонансу в Україні набула мовна проблема. У роки незалежності проходить друга хвиля українізації всіх сфер життя суспільства, але адміністративно-бюрократичні методи її впровадження викликають опір і невдоволення досить значної російськомовної частини українського суспільства, що не сприяє згуртуванню населення України.

 

 

 

Релігійна і міжконфесійна ситуація у незалежній Україні



Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства. Навесні 1991 р. Верховною Радою України був ухвалений закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи.
Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домогтися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в Україні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до суперечок їх прибічників.
1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у Західній Україні. Її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у суперечки із православними конфесіями з приводу володіння храмами.
Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні общини, буддисти та багато інших сект.

 

 

Зовнішня політика незалежної України



Із проголошенням незалежності Україна почала брати активну участь у міжнародних відносинах як повноправний суб'єкт міжнародного права. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990), ухвалених Верховною Радою «Основних напрямках зовнішньої політики України» (1993), в Конституції України (1996).
Одним з основних напрямків зовнішньої політики України є підтримання дружніх взаємовигідних зв'язків з країнами СНД. Основним питанням щодо цього є забезпечення України енергоносіями з Росії та створення зони вільної торгівлі в межах СНД; спрощення режиму перетинання україно-російського кордону тощо. 2003 р. Президент України Л. Кучма обраний головою на саммітах СНД. У вересні 2003 р. Україна разом із Росією та деякими іншими країнами СНД підписала угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), де провідну роль відіграла Москва. Цей договір передбачає створення наддержавних органів, що суперечить Конституції України. Проте вже у жовтні претензії росіян на острів Тузлу у Керченській протоці загальмували процес входження України до ЄЕП. Цей конфлікт ще не вичерпаний і його розв'язання — процес тривалого часу.
Західна політика України пов'язана з прагненням інтегруватись у європейські структури і зокрема з входженням у Європейський союз (у віддаленій перспективі). Але цьому заважають економічне становище держави та суспільно-політична ситуація в ній, які не задовольняють європейським вимогам (зокрема стан демократії в Україні). Тому Україна мусить задовольнятися певними двосторонніми угодами з високорозвиненими країнами з певних питань економічного та політичного співробітництва.
Україна є членом декількох регіональних міждержавних організацій, зокрема Центральноєвропейської ініціативи (з 1996 р.) та Чорноморського економічного співробітництва (1994) що дає їй можливість розширяти співробітництво в таких галузях, як зв'язок, енергетика, транспорт, екологічна безпека, наука і технологія, статистика, інформація, культура.
Певну роль Україна відіграє у врегулюванні локальних конфліктів, а саме, в Югославії, Сьєрра-Леоне, Південному Лівані, а з 2003 — в Іраку.

 


1
2